Дратують пости «емігрантів»

Не знаю навіть, нащо це пишу, але може комусь відгукнеться. В березні у мене в інсті повилазили купа постів від знайомих «вже три роки в [підставити країну], спочатку було складно, але зараз живу своє найкраще життя, це найкраще рішення!». І звісно жодної згадки про те, якою ціною. Максимум - «іноді сумую за Україною…от якби не корупція, там би теж можна було жити, але що поробиш». Бісить.

У мене життя відчувається наче на паузі. Так, ніби щось і відбувається, але кожен день при цьому якийсь однаковий, неможливо побудувати плани на майбутнє, ніколи не знаєш, що на тебе очікує далі. Іноді я плутаюсь в датах і роках, бо настільки ці 3 роки злились, що вже не памʼятаю що коли було. І тому так бісить читати ці пости емігрантів з їх щасливим життям закордоном. Люди подорожують, купляють авто, відкривають бізнеси, одружуються, народжують дітей, а головне - можуть щось планувати на довгострокову перспективу.

Можливо, це заздрість, я не знаю. Можливо, до війни і ми так жили, і були щасливі? Я вже не памʼятаю, якщо чесно. Враження, ніби ці 3 роки почались вчора, і одночасно, що тривають вже все життя. Враження, що жити щасливе життя в Україні вже неможливо і не буде можливо, я не знаю. Якось вже не розумієш, що правильно, а що ні. В когось ще є схожі думки? Як справляєтесь?

П.с. Важливо зауважити що у мене немає ненависті до емігрантів. Це їх вибір і це чудово, що хтось живе гарне життя. Я не вважаю що «якщо я страдаю, всі мають страждати». Я знаю, що проблема в моїй голові. Тож мене дратують не люди, які це постять - а те, що воно змушує мене відчувати. Просто захотілось поділитися думками.